Ванда Орлова. Світло, яке відродилося

Іноді знайомства відбуваються не в шумі виставкових залів, а у спокійній розмові за чашкою кави. Саме так я вперше познайомився з Вандою Орловою — художницею, про яку кажуть: «вона малює світлом». Тоді я ще не знав, наскільки буквально це правда.

Переді мною сиділа жінка з ясним, але врівноваженим поглядом. У її голосі було те, що рідко трапляється — поєднання м’якості й сили, досвіду болю й відчуття внутрішнього спокою, що народжується лише після бурі. Вона не говорила про себе як про «успішну художницю». Говорила — як про людину, яка колись стояла на краю темряви, а тепер навчилась з неї витягати світло.

Її шлях у мистецтві не був прямим. Колись — бізнес, великі проєкти, кар’єра, ритм мегаполіса, що змушує бігти не гальмуючи. І поруч — тихе, непохитне відчуття, що десь глибоко всередині кличе інше покликання, те, що не можна ігнорувати. Але доля завжди ставить свої умови — «зачекай, не зараз».

А потім настає момент, коли обставини перестають питати дозволу, і все, що ти відкладав, стає невідкладним.

Життя не раз ламало звичні маршрути: роки в аб’юзному шлюбі, коли кожен день був боротьбою за безпеку й гідність; втрата дому через шахрайські схеми, коли залишилася на вулиці з кількома валізами; моменти, коли доводилося не малювати, а просто виживати, збираючи життя по уламках. Усе це стирало старі орієнтири, але водночас гартувало — доки не залишилося лише головне: відчуття, що світло існує навіть тоді, коли його не видно.

Саме з цього усвідомлення й народився «солярісм» — не техніка заради ефекту, а філософія, у якій світло стає мовою життя.

Вона не шукала його — воно прийшло в той момент, коли прийшло прийняття. Прийняття себе, минулого, усього болю й краси, які злилися в нову правду її мистецтва.